Через кілька днів, роблячи заяву для преси, Луценко попросив не робити поспішних висновків та звинувачень, бо в цій справі багато неясного. Наприклад, номерні знаки, серію та номер яких запам’ятав Кузовкін, незважаючи на перебування в стані афекту, належать власникові автомобіля зовсім іншої марки і видані жителю Дніпропетровської області. Коментувати ймовірну участь у цій справі Андрія Ющенка він відмовився, бо відповідних свідчень ніхто не надав. Свідки описували зовсім не подібних до сина президента учасників інциденту.

Також не атакувала преса і самого ймовірного фігуранта, хоча цього разу історія була набагато серйознішою, ніж водіння авто без прав і паркування в неналежному місці.

Узагалі, широкого резонансу ця історія не дістала. Хоча Луценка і намагалися подати як захисника особистих інтересів президентської родини, але такі публікації виглядали швидше як політичне замовлення і зведення певних політичних рахунків. А при цих розкладах Андрій Ющенко дуже швидко став зайвим – атака йшла безпосередньо на Луценка.

Одначе це буде пізніше. Поки що він уперто намагається навести порядок на підпорядкованій йому території.

«Прокуратура не дала оцінку корупції»

Перші місяці роботи цивільного керівника МВС отримували позитивну оцінку не лише в пересічних громадян, які під впливом харизми нового міністра потроху міняли своє традиційно негативне ставлення до міліції. Факт, що незнайома система не зламала, а лише зайвий раз загартовує і надає цінного досвіду польовому командирові Майдану, визнавали й вітчизняні аналітики. За одне тільки бажання кардинально поміняти щось у цій системі перед Луценком треба зняти капелюха, пишуть вони.

Проте не раз звучать стурбовані голоси: а чи знає Юрій Віталійович, що міліція та злочинність уже настільки пов’язані між собою, що одне від одного важко відрізнити. І зв’язує їх такий тугий вузол, що розплутати його навряд чи вдасться – треба рубати, причому рубати рішуче. Інакше не можна: в своїй діяльності правоохоронні органи керуються не законом «Про міліцію» і навіть не здоровим глуздом, а насамперед – секретними, напівсекретними і цілком таємними інструкціями. Прозорості роботи силових структур справді домоглися в європейських країнах. Проте далеко не в усіх, а головне – набагато раніше, ніж в Україні.

Звичною була практика, коли за дзвінками із високого міліцейського кабінету гальмувалася, а потім – припинялася кримінальна справа. Кадрові питання на всіх рівнях вирішували навіть не вищі міліцейські чини, а ті, хто в 90-х роках вважався кримінальним авторитетом і навіть відсидів певний час на зоні. Після чого трансформувався у значного бізнесмена, який має «кінці» в місцевій та Верховній радах. А рядові працівники міліції давно звикли, що без спеціальної вказівки зверху можна хіба що ганяти пенсіонерок із стихійних ринків і затримувати бомжів за дрібні крадіжки. Правоохоронці та правопорушники давно вже мають спільний бізнес, у якому перші виконують різного роду операції прикриття. Тому особовий склад міліції на момент приходу нового міністра був масово деморалізований.

З цього приводу професор, доктор юридичних наук, полковник міліції у відставці Микола Мельник дає навесні 2005 року такий коментар: «З політичної точки зору це буде сильний міністр. Стосовно професійної складової, то інтелектуальний рівень Луценка дозволяє йому досить швидко засвоїти обсяг знань, необхідний для керування Міністерством внутрішніх справ. А те, що він не є професійним міліціонером, дає йому колосальні переваги. Він не зациклений на системі МВС і буде розглядати її в контексті загальної системи влади. Луценкові буде важко обіймати цей пост, особливо – на перших порах. Бо МВС – консервативна та корумпована структура. Тому перше, що йому треба зробити, – переорієнтувати міліцію зі сприяння криміналітету на виконання завдань, передбачених законом, і виключити її з системи політичної боротьби».

Про те, що саме Прокуратура, і насамперед – Генеральна, спускають на гальмах та призупиняють або взагалі зупиняють процес розслідування гучних кримінальних справ, Юрій говорить уже в перші місяці своєї роботи в міліції. В уяві пересічних громадян, серед яких багато читачів детективів та споживачів серіалів і кримінальних хронік, досі існує стійке переконання: затримання громадянина міліцією автоматично означає визнання його провини, слідство, суд і вирок. Коріння таких переконань бере початок у часи, коли слава про правоохоронні органи як карально-репресивні базувалася не лише на чутках. Вони справді такими були. І ще живі ті, хто пам’ятає: майже всі, кого забирали у «воронок», або взагалі не поверталися додому, або поверталися через десятки років. Міліція калічила не лише людські долі, а й самих людей, на допитах вибиваючи зізнання з безвинних і таким чином підвищуючи статистику розкриття злочинів.

Проте навіть у часи розквіту міліцейської сваволі винних називав суд, а матеріали до суду передавала Прокуратура після проведення слідчих дій і завершення слідства. Функції міліції – знайти підозрюваного і за шкірку притягти в тюремну камеру. Далі докази його провини чи свідчення непричетності до злочину шукають уже слідчі Прокуратури. В їхній компетенції відпускати затриманих, змінювати арешт на підписку про невиїзд, відкриття і закриття кримінальних справ.

Тому всі справедливі запитання та претензії тих, кого цікавить, чому бандити досі не сидять у тюрмах, Луценко переадресовує Генеральному прокурору України, на яку МВС не має ніякого впливу. Відомий приклад – міліція за 2005 рік зафіксувала 4 тисячі фактів хабарництва, а після волокити в Прокуратурі і судах реальні терміни ув’язнення отримали… аж 45 чоловік. Ситуація ускладнювалася тим, що, за розпорядженням глави держави, у крісло генерального прокурора повернувся давній антипод Луценка – Святослав Піскун. Спрацюватися «головний міліціонер» і «головний прокурор» так і не змогли.

До речі, вже будучи відставленим, Юрій Луценко заявив про своє обурення з приводу того, що Президент України 16 лютого 2007 року нагородив орденом Ярослава Мудрого III ступеня колишнього Генерального прокурора Михайла Потебенька. Про це лідер «Народної самооборони» говорив журналістам на прес-конференції в Рівному: «Для мене було моральним шоком вручення ордена Потебеньку, який є символом беззаконня. Це помилка апарату президента. Нагородження сьогодні таких діячів є аморальним вчинком». Хоча він і не виключив, що в цьому випадку Ющенка могли в такий спосіб підставити.

Манера спілкування цивільного керівника МВС із пресою в той період швидше нагадувала рапорти та звіти.

Це стало причиною першого конфлікту з Піскуном – його розлютило оголошення перших порушених проти високопосадовців справ. Відповідь була знову ж таки публічною – суспільство має право знати і контролювати роботу правоохоронців, що живуть за їхні податки. Міліція буде доповідати людям про виконану ними частину роботи. Генпрокуратура після цього може або закрити справу, або інформувати людей про її передачу до суду. Імітації бурхливої роботи у взаємній мовчазній поруці Луценко не прийме.